Передмова   Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

 

Повітряні тривоги стали частиною повсякденності. Вони більше не переривають буденність, 

а стали її фоном. Під звуки сирен люди працюють, навчаються, заколисують дітей. Але звичка 

не є захистом. Вона лише притуплює страх, не скасовуючи загрози. Кожна тривога — це тінь небезпеки, 

що нависає над життям. Сьогодні в Україні фактично немає місця, де можна було б сказати, що тут 

безпечно. Війна не знає меж і координат. Ракети й дрони не питають, де центр, а де околиця. 

Загроза не попереджає, вона приходить раптово. І саме тому укриття має бути не привілеєм, а гарантією. 

Об’єкти фонду захисних споруд цивільного захисту — це не сухі рядки у звітах і не умовні позначки на мапах.

 Це двері, до яких біжать у перші секунди страху, і вони мають бути відчинені. Коли цього немає, 

порушується найголовніше право — право на життя. Моніторинг показує, що проблема непоодинока

і проросла у саму систему. Утім, що записано на папері, і тим, що існує в реальності, є прірва. Укриття 

часто існують лише формально, як статистика, а не як місце порятунку. І надто часто саме люди, мешканці 

будинків, власними силами намагаються зробити те, що мало б бути гарантовано державою. У цьому звіті 

відображено 1066 історій перевірок, здійснених протягом другої половини 2025 року. За кожною з них — 

конкретні адреси, укриття та ризики. У 93 % випадків виявлено недоліки, які потребують усунення. Багато 

з них не про складні рішення чи великі кошти, а про увагу, відповідальність і пріоритети. Водночас 

картина глибша: стан укриттів визначається не лише людською недбалістю, а й системними збоями — 

розмитими правилами, відсутністю чітких стандартів, слабким контролем і хронічною нестачею 

фінансування. Це не випадковість, а закономірність, яку більше не можна ігнорувати. Особливо 

гостро постає питання доступності. Укриття, до якого неможливо дістатися, є ілюзією безпеки. 

Людина не має обирати між страхом залишитися вдома і фізичною неможливістю врятуватися. 

Люди з інвалідністю, особи похилого віку, батьки з малими дітьми — усі мають однакове право 

на захист. Це не про зручність, це про рівність і людяність. Цей звіт — про правду без прикрас. 

Про укриття такими, якими вони є насправді, а не у звітних таблицях. Про проблеми, які вже не 

можна відкладати «на потім». І про рішення, які мають з’явитися зараз. Бо укриття — це не бетон і не стіни. 

Це межа між життям і смертю. І вони мають бути відкритими, коли лунає сирена; доступними для 

кожного без винятку; придатними не на папері, а в реальності. У кожній громаді. Для кожної людини. 

Завжди.

Дмитро Лубінець

Моніторинг - Стан укриттів.pdf